Избранные  переводы стихов Александра Матвеева украинскими поэтами (из книг «Повернення» , К.,2005, и «Знов до тебе спiшу я, Долоччя…», К. 2016)

Переклади Лариси Петрової


СПОКОНВІЧНІ СЛОВА

"Я Вас люблю" – слова чудові.
Їх говорили і до нас.
Вони – любов, вони – закови,
Їх посилаю я до Вас.
Всі ті ж зірки, ті самі ночі,
Любов оспівана в віках.
Красунь колишніх дивні очі
Живуть в романах і піснях.
Любов правічна і єдина,
Як світ, завжди для всіх одна.
Вона цвіте, немов калина,
Коли до нас іде весна.
"Я Вас люблю" – всього три слова.
Любов завжди, завжди права.
Як перший раз, шепчу Вам знову
Ці споконвічнії слова.


                ***

Любов – неначе вільна птиця,
Де тепло їй, туди й летить.
Не визнає вона границі.
І без любові нам не жить.
Їй милим силоміць не будеш,
Вона приходить тільки раз,
Як піде, вік не позабудеш,
А прийде, все забудеш враз.


НЕ БЕНТЕЖТЕ ЛЮБОВ

Може, справді любов многолика:
То розквітне й скінчиться весіллям,
То плачем десь зайдеться і криком,
А то справить гучне новосілля.

Зачарує красою в кімнаті,
В голубих волошках на бенкеті.
Чи трояндами блисне на святі
У принаднім пахучім букеті.

Як же нам упадати за нею,
Щоб цвітіння її не зів’яло?
Берегти, ніби квітку лілею,
Не роз’ятрювать душу зухвало?

Як збагнуть, що любов добра милость,
Зрозуміть її пристрасті й страсті?
Розгадать, що вона вже з'явилась
І цвісти хоче завжди у щасті?

Люди кажуть: любові природа –
Безкінечне, незгасне горіння.
І над нею безсила негода.
Це – людської душі воскресіння.

Не бентежте любов, не хвилюйте,
І нізащо й ніде не міняйте!
Ви її щирим серцем відчуйте
І завжди із душею стрічайте.

ОСІНННЯ ЛЮБОВ

Чарує нас любов осіння.
В ній стиглість яблук соковита,
Які наснажені промінням
Ясного сонячного літа.

Любові іншої не буде,
Любові іншої не треба.
Достигли яблука повсюди,
І не дощить осіннє небо.

Дзвенять гітари срібні струни.
Не думав, що таке буває.
Собі я видаюся юним,
А осінь стала справжнім раєм.

Любов осіння, ніби пісня,
Яку співать й недоспівати.
І почуттям у серці тісно –
Їх неможливо приховати.

Достигли яблука повсюди,
І не дощить осіннє небо.
Любові іншої не буде,
Любові іншої не треба.


РОМАНС

Вино в химерному бокалі
Заграло ніби чарівне.
А ви бокал в руці тримали,
Немов не слухали мене.

Ви слів моїх не розуміли
І не старались зрозуміть.
Вас звуки вальсу полонили,
І ви мовчали у ту мить.

Одумавшись, враз підхопились
Упала на лице вуаль –
І шанобливо поклонились.
Мені ж було прощатись жаль!

Як скрипка солодко звучала!
Як справно слухалась гравця!
Ех, повторити, як бувало,
Усе спочатку до кінця.



ОДА МОРЮ

Ох, море! Мене ти завжди притягаєш
Своєю любов'ю, нестримною страстю,
І серце тривожиш, і душу скоряєш,
З тобою, бурхливе, радію я щастю.

У хвилях твоїх мого серця горіння,
Солодка знемога і вольності сила.
З тобою приходить до мене боріння,
Бо ти рятувало мене і губило.

І вічно ти юне, і вічно кохане.
До тебе подібні лиш велетні-гори.
Ні, ні! Ти ні з чим і ні з ким незрівнянне,
Одне лиш таке ти, нескорене море.

То ніжно й ласкаво розкриєш обійми,
То грізно й бурхливо, а то й небезпечно.
Одних відкидаєш валами своїми,
А інших голубиш, мов сонечко, ґречно.

Міняєш ти, море, свій колір постійно, –
Опівдні синієш, під вечір сірієш.
Мене ти до себе приваблюєш рвійно,
Тобі поклоняюсь, бо ти мене грієш.

Відтінків твоїх величава палітра,
І в статі твоїй благородство високе.
До тебе, кохане, моя ця молитва,
З тобою навіки пролинули роки.

Ох, море! Будь в серці, як пісня велична,
Відвертістю будь і в журбі, і в печалі
Злітаю, як птиця, у небо правічне,
Та знову я бачу себе на причалі.



ПЕРШИЙ КАПІТАН

            Присвячується всім капітанам
             далекого плавання

Моряцька форма з галунами,
Блищать нашивки, наче жар.
Летить наш барк під парусами,
Сягає щоглами до хмар.

А ми на барку тім – курсанти,
І за штурвалом капітан.
Під вітром гнуться реї, ванти,
В душі романтики туман.

Мене судьба водила всюди –
Я знаю море, океан...
Але ніколи не забуду
Тебе, мій перший капітан.

Морське звання – велике свято,
Оберігає честь мою,
І капітана як собрата
Я без помилки впізнаю.

Нагрудний знак я свій дістану,
Ланцюг, і якір, і секстам.
Один раз ставши капітаном, –
Довіку будеш капітан.


ВІЧНИЙ МОРЯК

Я стояв на площадці маячній,
Бачив башти діряві боки.
Все здавалось в житті малозначним,
Тут на башті мовчали віки.

Море гучно прибоєм заграло,
Чайки рвали мій хліб на лету...
Я в житті своїм бачив немало,
Друзі знають мою доброту.

Вітер, хвилі і збурені птиці,
Злився з морем увесь небозвід...
Не біжать наших літ колісниці,
Час неначе притишив свій хід.

Та розвіялась хмара осіння,
А життя поверталось назад.
Наступило душі просвітління.
Хоч йому я і рад, і не рад.

Бо не тішить мене світ московський, –
Бачу в снах незабутній маяк.
Хочу я на маяк Слєпіковський, –
I без моря – я вічний моряк.



У ЧУЖОМУ МОРІ

Стоять на рейді кораблі.
Неначе птахи прилетіли...
На горизонт, на край землі,
Утомно сизі птахи сіли.

Нудьгою серце враз зайшлось:
Де, швидкокрилі, ви літали?
Вам довго мандрувать прийшлось,
А чи в Росії ви бували?

Коли дивлюсь на кораблі,
Пригадую я запах хліба.
Встають берізоньки малі,
Ліси, степи, з-під плуга скиба.

Війнув вітрець береговий,
Десь там мане чекає ненька.
Чуже тут море, світ чужий,
Лише душа в мені рідненька.

БІЛЯ МОРЯ

У небі місяць наче диво,
Зоря тремтить десь там у млі,

Тут живемо і ми щасливо
На праведній своїй землі.

Заводять хвилі з вітром спори,

Мов хочуть вирватись з оков,

А я вдихаю запах моря,
Несу йому свою любов.

І зір висячих міріади,–
Там в безкінечній вишині,
І незмовкаючі цикади,–
Все наяву – і все в мені.

Оте усе було зі мною
Літ наче тисячу назад.

Насправді ж це було весною

У той щасливий зорепад.

Торкаючись душею неба,
Живеш на праведній землі.
Ява чудесна біля тебе
І світ немеркнучий в імлі.


ПОВЕРНЕННЯ

Моїй матері Єлизаветі Федорівні

Яке то щастя опинитись
У тих краях, де був свій дім,
На рідну землю подивитись,
Згадать, як був ти молодим.

Почути материнське слово,
Послухати її порад.
О, як важливо знову й знову
Нам повертатися назад.

          ДІД

          Пам'яті Ф. Ф. Лещенка


"Куди оце усе поділось?" –
Мій дід отак колись твердив.
У пам'яті його лишилось
Життя, де був він молодим.

Малим я дідуся все слухав,
Не розумів його слова,
Як це погано чують вуха?
Боліть як може голова?

"Піду я скоро вже під грушу,–
На цвинтар пальцем показав, –
Віддам Всевишньому я душу,
Ти б швидше, внучку, виростав"
Любив казки я слухать діда,
А їх було у нього тьма.
Я внуку про свій сум повідав,
Але йому все це дарма.

      
РОЗДІЛЕННЯ

              Пам'яті Марти Лещенко

Коли журба, бува, приходить,
Вістей не подає братусь,
Занурююсь я в тихі води,
В твої простори, рідна Русь.

Я бачу сопки Сахаліну,
Тайгові і ліси, й бори,
Розлогу мамину калину
І Підмосков'я вечори.

Коли нещастя чи тривога
Життя в безвихідь заведе,
Тоді молюсь, питаю Бога,
А чи мене Вкраїна жде?

Ріка, криниця, баба Марта,
Окраєць хліба з молоком,
І віра у щасливе завтра,
Жоржини пишні під вікном.

В селі вкраїнському родився,
Росію всю сколесував...
О, як цей світ перемінився,
Де жив, трудився і кохав!

Та сон мене і тисне, й душить,
Що знову дідько ділить нас.
Все пополам – серця і душі,–
Гіркий же просинання час.


ДУШЕВНЕ

Присвячується селу Долоччю

Щось незбагненне ласкавою хвилею
Думи мої захлесне.
Поглядом ніжним,
усмішкою милою
Стріне минуле мене.

Щастя веснітиме сонячним променем
У дощовий листопад.
І напливатиме спомин за спомином,
Та не повернеш назад.

Знову обіймуться радість з осмутою
На перехресті доріг.
І зустрічатиме м'ятою-рутою
Батьківський рідний поріг.

Мабуть, за волею долі примхливої
Ми в ті часи розійшлись.
Тільки минуле любов'ю мрійливою
Душу п'янить, як колись.


ДОЛОЧЧЯ

Слово є заповітне - Долоччя.
В нім душі неприхований трепіт.
Це – дитинства щасливий куточок,
Журавлів відлітаючий клекіт.

Що було, пам'ятаю донині –
Пагорб Пуща, туман над ярами.
Он дідусь мій іде по стежині,
Й молода усміхається мама.

Ніби райдуга – міст через річку,
І духмяні покошені трави,
І запалена вечором свічка,
Та бабусі розмова ласкава.

І куди ж журавлям тим летіти,
У яку далечінь променисту?
Побував я в Долоччі цим літом
Й ніби знову зустрівся з дитинством.

Любе серцю моєму Долоччя,
Знов до тебе у споминах лину, –
Найпривітніший в світі куточок,
Найрідніша для мене місцина.

БЛАГОВІСТ

Засяли бані золоті
І віри вічної хрести.
Лунають дзвони нам святі –
Всім радість Бог благовістив.

І сяяння блаженних лиць,
І світло, що сія з небес,
І щебетання Божих птиць, –
Слова весни: "Христос воскрес".

Від слів цих заповітних знов,
Немов цілющий еліксир,
Цвіте до ближнього любов,
Й дитинство в серці до сих пір.

Засяли бані золоті
І віри вічної хрести.
Лунають дзвони нам святі –
Всім радість Бог благовістив.



              ***

... І чорний хліб, і запах тмину,
І сала свіжого шматок.
Горілка з перцем з України,
Цибульки ранньої пучок.

І яблук соковита зрілість,
Неначе в рідному селі.
І в серці знов колишня смілість
Летіти стрімголов в сідлі.

І так би мчатись, мчатись, мчатись,
Немов мені сімнадцять літ.
Я маю звичку забуватись:
Де темрява – там бачу світ.


БАТЬКО

Темніє небесная твердь.
Із неба спадає рум'янець.
Жовтава листви круговерть
Ось-ось і закінчить свій танець.

Похмуро і тужно бреду,
В небесну твердінь поринаю.
Десятим чи сотим в ряду
В озерах земних відбиваюсь.

Я ледве держусь на ногах
Під небом похмурим у Бога.
Шеренги друзяк-бідолах –
У пошуках хліба святого.

І, наче в німому кіно,
Минуле життя пропливає.
Та іншого вже не дано,
А це ж бо мене відторгає.

Все нижче небесная твердь
На темній рівнині із глею.
Можливо, іде уже смерть
І світле життя неземнеє.

    _____

Живим я не знаю отця,
У думці до нього я лину.
Та вічність не має кінця –
Можливо, я батька ще стріну.


Птахи щебетливі збираються в зграї

Птахи щебетливі збираються в зграї.
Життєвий міняється зміст.
Прощально на вістрі осіннім кружляє
Останній березовий лист

І осінь за обрій втікає поспішно,
А небо мокріє від сліз…
Не жаль мені осені, жаль лиш безгрішних,
Оголених вітром беріз.

Птахи відлетять та повернуться, знаю,
Гніздечка новенькі зів’ють,
А рідних, яких все частіше втрачаю,
Ніколи уже не вернуть.

Прости мені, осене, тиху осмуту,
Що душу мою полонить.
Так хочеться матір свою пригорнути,
Яка під березами спить.



Серце чує тебе, Україно!
 ( Пiсня. Музика Володимира Iванова)

Я вернувся, вернувсь в рiдний дiм –
Щастя й радiсть у серцi моїм.
Миє коси вербичка в ставу,
Я душею iз нею живу.

Там в далеких заморських краях
Тiльки й мрiяв про цвiт на полях,
I витьохкував пiсню свою
Соловейко менi у гаю.

Гори, рiки, лiси i долини –
Свiтлий образ моєї Вкраїни.
Знов iз серця тепло струменiє,
А душа моя квiтне й радiє.
Образ свiтлий моє Вкраїни –
Гори, рiки, лiси i долини.

Розцвiли на каштанах свiчки,
И запахли лiловi бузки.
Нi на мить не склепляю повiк,
Бачу краю свого свiтлий лик.

Вiчним птахом лечу в вишинi,
Спiвом нiжним звучу в тишинi.
Щастя й радiсть у серцi моїм –
Я вернувcя, вернувсь в рiдний дiм.

Гори, рiки, лiси i долини –
Свiтлий образ моєї Вкраїни.
Знов iз серця тепло струменiє,
А душа моя квiтне й радiє.

Образ свiтлий моє Вкраїни –
Гори, рiки, лiси i долини.

Переклади Наталки Поклад

Пам’ять серця
(Елегія)

За мотивами вірша “Долоччя”
українського поета Влада Озимого

У дитинстві ромашкова купіль була,
Де з любов’ю прощавсь опівночі.                       
Пам’ять серця, як пісня, всі роки жила,
Знов до тебе спішу я, Долоччя.

Річка Вілія в пам’яті завжди жива,                            
Не забув берег давнє величчя.                                     
Старий замок, як привид, над річкою став,                 
Парк, алеї і слово  предвічне.                                         

Та розтанув, як марево, давній Едем,
Рай отой показушний розтанув,
Ні палацу, ані палацових проблем,
Не цвітуть тут садки серед травня.

Та стоїть, як стояла тут, Пуща-гора,                    
І природа довкола прекрасна…                                                                 
То чому ж не шумить у селі дітвора?                
І чому за минуле образа?                           

І за тебе образа, Долоччя-село,    
Моє щастя, мій біль, моя радість.                      
Вітрюганами стільки всього намело,           
І негода в душі моїй править.                            

Світять чорними вікнами пустки-хати,    
Вимирає село помаленьку.
Ось і мама недавно пішла – час іти, –                                          
Та, забувши, знов кличу вас, ненько.

За роки обпалилась душа в боротьбі,                                
Та борги віддаю – скільки маю.                       
Незабутнє Долоччя, вклоняюсь тобі,                                         
Мою душу ти в небо здіймаєш.

У село, як в ромашковий купіль пахкий,                
Повертаюсь, – як в сон серед ночі.                                
Бо, забувши минуле, стаємо ми ким?        
Я вернусь знов до тебе, Долоччя!

Місто Острог

Тут бджоли в лютому літають,
Торкаючись крильми небес.
Іконні лики оживають,
І я душею тут воскрес.

Попід горою – синь Горині,
А над горою – неба синь.
Я чую запахи полинні –
Лютневий зацвіта полин.

В душі моїй – весняні свічі.
І спокій. А у серці – Бог.
Земна любов тут – чиста й вічна.
Майбутнім дихає Острог.


***
Білка руда – наче щіточка, хвостик,
Поміж гілками мигне,             
Он їжачок поспішає у гості –
Став, бо побачив мене.            
Падає з дуба листочок іскристий –
Ледь-ледь гойднув тишину.
Сірий горобчик пір’ячко чистить –
Мов пробудився зі сну.

Бачу осіннього лісу картини –
Тануть від них в Антарктиді крижини


***
                 Пам’яті дідуся
                 Федора Фільковича Ліщенка

Жалить – страшно вийти з хати –
Вітер з півночі колючий.
Як нам зиму цю здолати,  щоб
Стерпіть мороз тріскучий?

Змайстрував дід годівницю
На березі якось рано.
Залітає вільно птиця
У хатинку дерев’яну.  

Я синичок привітаю –
Хай літають легкокрилі.
Крихт щодня їм насипаю,
Божі птахи серцю милі.

Не страшний мороз для пташок –
Годівниця їх рятує.
І вітрисько не настрашив…
Тільки дідуся бракує.

***
Що за чарівні узори?
Хто картини малював?
На вікні – високі гори,
Море, хвилі і причал.

Ось хлоп’ята сітку тягнуть,
Над селом пливуть дими…
З гірки мчать веселі сани:
Я, дитя, – серед зими.

Все, що в мріях уявлялось,                         
Все збулося й перейшло…
У хатках притихла старість,
Запечалилось село.

Вицвіли від літ ікони,                          
Порожнечі пах гіркий…                       
А на шибці на віконній –                         
Крига й відблиск давніх мрій

Сільське літо

Війнув у душу пах дитинства,            
І зайві всі мої слова.
Мовчу, тепер не треба дійства, –
Недавно скошена трава.

День літній сповнений дрімоти;
Ген птах завис у вишині.
Десь саме тут – коріння роду
В земній незримій глибині.

Шумує поряд, горне камінь
Ріка – юначих літ алмаз.          
Дідусь-пастух із корівками
Бреде у проминулий час.

***

Село лежало як село
В садками вквітчаній долині,
Поволеньки життя текло,
Раділи ми весняній днині.                       
Сільські, з рутиною, діла...
До нас ніхто –  й ми ні до кого.  
А недалеко від села –
Могили цвинтаря сумного.
Життя правічного лади:    
Народження, весілля, тризна...
В душі хлоп’ячій назавжди
Лишилось – наче сонця бризки.
Бо мрія кликала в моря –
В шторми несли вітрила долю;
В думках я рвався із села, –
О, як манила невідомість!

Тепер я рвусь назад в село
І згадую все, що минуло.
Вітрів багато пронеслось,    
Багато доль перевернулось...    
Вже інші люди, інший я,
Так само йде життя неспішно.
Лишився у штормах-морях
Хлопчак, що жив у світі грішнім.           
“Співають дзвони із небес”, –          
Я бачу лиця, серцю милі.
Храм Божий край села воскрес –     
Летить у небо птахом білим...

Той дзвонів клекіт – в унісон,
Іконостас і блиск ікон, –
Мені в Москві – як сон щасливий.           

Пам’яті діда
(Пiсня. Музика Миколи Шершня)

Мама вранці піч розтопить,
хату виповнить тепло.
Перламутром затріпоче
в шибці вкрите льодом скло.
Мати вранці піч розтопить,
хату виповнить тепло.

Я подмухаю – й відтане
серед льоду озерце.
Край воріт побачу сани,
добре дідове лице.
Я подмухаю – й відтане
серед льоду озерце.

Ті дитячі роки змила
повінь часу назавжди.
В морі горя – щастя хвиля,
тільки ж вигасли сліди.
Ті дитячі роки змила
повінь часу назавжди.

Та у мріях знову їду
у загублене село,
щоб побачити там діда
через перемерзле скло.
Та у мріях знову їду
у загублене село...

 ***   
Озеро. Ранок – і туманець.
Пташка рахує літа.
Сонячний промінь ковзне по воді
І назавжди відліта.

Пташка рахунок раптом урве, –
Тишу ту як розповім?
Озеро, ранок і туманець
Вічно у серці моїм.


Cолод гіркоти

Полин, що у снігу заснув,
Тебе вколисують морози...
А пам’ятаєш сонця спів,
Любові живодайні грози?
Твій запах згадую щораз               
І солод гіркоти на серці,
І юності сумний екстаз,                              
І щастя, що дитинством зветься.                   
Та я вернусь ще, як Грааль,                             
В край гіркоти, що краща меду,
Де світиться жива печаль
У чистій сині небозводу.
Полин, що у снігу заснув
Поміж пустельного безкраю,                    
Я в серці гіркоту несу –                                  
І на пробудження чекаю.


***
Вся ніч без сну –
Доль  не збагну,                                            
В глибінь минулого дивлюсь.
Вогні морів
І світло днів…                            
Боюсь – засну і не проснусь.

Залишусь там,
Де небесам                                                    
Так любо клич вітрил дзвенить.              
І хай зима,
І хай – в штормах,
І хай від страху смерть тремтить.   

   

Білі птахи

У синім небі
На тлі високих чорних хмар,
Літає небиль
Серед забутих снів-примар.              
Але у зграю                                         
До болю білих голубів
Попали стріли –
Слова душею злих людців.              
Не треба болю,
І чорні викиньте слова…                
Любов – на волі,
Любов убита ще жива.
Літають птиці                                  
На хмар високих білім тлі.             
Любов вершиться
Й не знає ненависті слів.             
Тут серце світла –
В любові є одвіт на все.               
Поета віра                                        
Те світло золоте спасе.                

Вона

У пам’яті – далекий гул вокзалу.
Він говорив щось, а вона мовчала,
І билась в серці тишина.
Як нерв душі, як згусток болю,
Як птах співучий у неволі, -
Розлуці пісня – зайвина.

Одна іде по вулиці пустинній,
Світ виповнила гіркота полинна,
Безодня рот розкрила свій.
Душа кричить в безмов’ї із надривом,
Несила ждати щастя над обривом, -
Так хочеться злетіти їй.
 
***  
Білий сніг, до болю білий...
Білим світ весь замело.                                 
Чую в шибку стук несмілий –
Прокидається село.

Може, це мені ще сниться?
Хто там перший у цій грі?..
Дзьобом б’є у скло синиця,
Будить рано на зорі.

Одиноко, у печалі                   
Я живу між білих снів.
Шлях в кінці – як на початку,  
Щось чекаю між снігів.            

Усе було…

У ніч глуху був перший крик,
При світлі дня – був перший крок,
Усмішка сонячна була,
І відчуття: ти – сонця птах,                              
Коли пішов із серця страх, –
Усе було.                                           
Й отруєна була стріла.                      

Як спалах – погляду змія,
І мрія в нім була моя,
Любові золота бджола.                              
І стежка в пекло (ще не та!),                   
Ума і серця сліпота, –
Усе було.                                               
І тьма білісінька була.

Несмілий перший доторк губ,
І відчаю, і страху зруб,                                         
Образа перша теж була,
Мольба й прохання: “Не ревнуй!”,
І ревнощів пекельний нурт –
Усе було.                                                          
Минуле вигасло дотла.

Сховав час, наче переліг,                        
Зітхання перше, перший сніг,                                                      
І сором, і душі йордань.                           
І пісня, що була для всіх,                          
Неторканості світло й гріх, –                         
Усе було.                                                      
Був щастя сміх і плач прощань.                   

І знову ніч, і ніжність фраз,                     
І знову все, як перший раз, –                                                                        
Любові неземний зачин,
В повтореннях –  життя краса,                                        
І розпростерті небеса, –                                                 
Усе було.                                                                      
Та, як раніше, я один.    

На березі ріки нічної

Так безтурботно і знайомо
Цвіркочуть цвіркуни-герої.
Привіт, мій краю! Знов я вдома,
На березі ріки нічної.

Все відійшло, все відзвучало,
Світ – мов з купелі молодої.
Почну сьогодні все спочатку
На березі ріки нічної.

Там, за рікою, сплеск зірниці,
Тут – зорі тчуть рушник любові.
І вогневі у небі птиці
Дурненьке серце ваблять знову.

У світі чистім, світі грізнім
Колишні цвіркуни – зі мною.
Й життя почати знов – не пізно
На березі ріки нічної.


На дорогах Хмельниччини

Привітно верба гілочками махає
І вишні назустріч біжать в білих сукнях.
По-іншому все тут і все, як раніше,
Я чую слова дорогі і нечутні.

Що бажаний син я, хоча і син блудний, –
В морях мені завжди цих слів бракувало.
Додому вертаюсь, душею вертаюсь.
Як треба багато мені – і як мало!

Бурштиновий слід

Тримаю бурштиновий камінь,
О, скільки він зберіг таїн!
Життя минулого органи –
Й реліктовий комар у нім.

Земне життя летить, мов річка,
Хто нас згада в глибинах літ?
А ось комар зумів навічно
Лишити бурштиновий слід.

Посвята
        Світлій пам’яті моєї мами

Журавлів забутий клекіт
Раптом прийде у мій сон,
І беріз лякливий шепіт
Візьме серце у полон.
Давня оживе тривога,
Серце виповнить печаль, –
Мама стала край порога,                
Дивиться в ранкову даль.

Знову вітерець гойдає
Ту берізку при вікні,
Серце рідний дім згадає,
Тихе світло вдалині.

Стала іншою планета,
Я не той, життя не те,
Та спішу в село – мов жде там
Серце мамине святе.

Світле

Вологість і мряка туманна                   
Дістали мене до кісток.
І душу обсіли примари,                       
Вчепились у неї, як в рок.

Та небо немовби світліє,
Світліє від думки чоло.
І радість висока вже зріє –                               
В житті моїм щастя було.

Дитинства діставсь мені спадок –
Дорога, лісок і ріка.
Згадаю – і втома враз тане,                  
Минає скорбота важка.

Дитинство моє босоноге
Мене виручало не раз.
І в серці моєму відтоді
І світло Великодня, й Спас.   


Вітчизна

(фрагмент)

Вітчизна – що це? Дім, село, дорога,                            
Батьки, сусіди, вся моя рідня,                                         
І звичаї – від предків наших строгих,                       
Все інше – мов опісля жнив стерня.                          

Багато що із вітром пронесеться;                                                     
Та в головному я не відступлю:
Люблю село неголосно – всім серцем,
А отже, і Вітчизну я люблю.

Переклади Олександра Балабка

* * *
Горить і плавиться свіча,
А в серці нароста печаль.
Вже ранок квітнути почав,
І ночі жаль, і долі жаль.

Не розберу, – це день чи ніч,
Загасло полум’я свічі.
І ти не ідеш мені навстріч
Як не благай,  як не кричи…

І день, і ніч – як два крила
І ми між ними обома…
І ночі жаль – в ній ти була,
І долі жаль, - тебе нема…

 ***
Село було як села всі
У моїй рідній Україні:
Долина, скупана в росі
І травень у вишневій піні…

А взимку – тільки сум і жаль
І прийшлий – випадковий лише,
І лиш навіює печаль
Хрестами вкрите кладовище.

Отак неквапом йшли роки –
Весілля, смерті та  родини…
Та завжди вабили зірки,
Їх сяйво, що із неба лине.

А ще я знав: десь море є
І кораблі, й міцні вітрила!
І серце рвалось із грудей, –
Шляхи незвідані манили.

Тепер все в мене навпаки:
Село моє манить і кличе,
Через роки, через віки
Іду до нього поклонитись!

Лишився десь морський прибій
І хлопець, що так марив морем,
А у селі я завжди свій,
До мене – з радістю і горем!

Ось дзвін лунає із небес
І рідні бачу я обличчя:
Храм Божий з попелу воскрес,
Злетів у небо, наче птиця!

Той дзвін в душі моїй не згас:
Іконостас під Божий глас

В Москві мені ночами сниться.

***
                Присвячую бабусі Марті Миколаївні Ліщенко

В дитинство, у тепло родинне
Так прагне знов моя душа.
Бабуся в ситцевій хустині
До церкви вранці поспіша…

В минуле пам’ять повертає:
Просвирки, празниковий стіл.
Колишня радість оживає
І додає снаги і сил.

Бабусечко, я так чекаю
Твого із храму вороття…
І у молитві виринає
Щаслива мить мого життя.


Обрані
Птахи є безкрилі, –
Літати несила,
Є люди неначе
З крильми народились.

В них воля залізна,
В них думка, мов бритва,
Їм небо скорилось.
В них сила – в молитві.

Святе їхнє слово
Їм  шлях осяває
І праведна віра
У небо здіймає.

І перед Всевишнім
В покорі й терпінні,
Думки їхні чисті
Без сумніву тіні.

Їм як нагорода
І біль, і страждання,
До них посилаєм
Молитву останню.

Їм близько до Бога,
Душа в них – святая,
Ідуть поперед нас
Провісники раю.

Птахи є безкрилі, –
Літать перестали.
А люди крилаті
В молитві постали.



Серце не зрадить

Коли раптово сум нагряне
У непривітній чужині, –
Порадником лиш серце стане
Як врятуватися мені.

І серце, як завжди, підкаже
Те, що підвладне лиш йому:
“Хай у думках твій шлях проляже
В твого дитинства даль ясну”.

І сонячне дитинство раннє
У спогадах я оживлю,
Обличчя рідних, біль, страждання,
Все, що любив і що люблю.              

Знайому стежку відшукаю
Серед лісів, серед лугів,
Поклоном маму привітаю, -
І заспіва душа без слів!

Як хочеться дитинство миле
Хоча б на хвильку повернуть,
Де я любив, мене любили
І де почав життєву путь…

Нездійсненне

Над батьківщиною сумною
Хай пролуна церковний дзвін,
І величальна хай луною
Захмарних досягне вершин.

Хай гряне грім і злива хлине,
Неправду змиє назавжди!
Земля моя горіть припинить,
Жахіття зітруться сліди.

Брехать не будуть можновладці,
Ховати совість аж на спід.
І люди житимуть по-братськи,
І стане праведним цей світ…



Шляхами Хмельниччини

Яскравих квітів килими безкраї, –
Неначе море плеще край дороги!
А сонце веселиться на півнеба
І посилає благодать від Бога…

Верба мене як сестронька стрічає,
А вишні білі плаття одягнули.
Тут крізь роки я рідну мову чую,
Тут зміни поєдналися з минулим.

У ріднім краї я завжди жаданий,
Тепла цього в морях не вистачало.
Душею й серцем я додому лину, –
Багато хочу й хочу я так мало…

Суничний край

Присвячується Кунівській середній школі,
що на Хмельниччині

Смак забутий суниці у лісі
Світ дитинства мені нагада
І мотив журавлиної пісні,
Коли мама була молода…

Тут до болю все миле, знайоме, –
Школи рідної теплий поріг…
Мов століття на був я удома.

Переклад Галини Калюжної

Спогад
(Пiсня. Музика Павла Дворського)

Я згадую потяг, вечiрнє  купе,
Там наша любов починалась.
Там був разом з нами чарiвний Шопен
I музика в серцi звучала.

Та швидко минули i  ночi, i  днi,
I ми розiйшлись на вокзалi.
I ось той же потяг, купе, ми однi, –
Чому ж ви тепер у печалi?

Це знову любов за собою веде
I знову хвилює соната,
У мрiях зрадливих вся нiч пропаде
Хоча розлучатися завтра.

А там, за вiкном привокзальнi вогнi –
Для когось надiйнi причали.
Та ваша печаль не пiдвладна менi,
Як музика, що вiдзвучала.

Я згадую потяг, вечiрнє купе,
Там наша любов починалась.
Там був разом з нами чарiвний Шопен
I музика в серцi звучала.

Я згадую потяг, вечiрнє купе,
Там наша любов починалась.
Там був разом з нами чарiвний Шопен,
I музика, i музика, i музика в серцi звучала.

Переклади Юрiя Титова

Любові голоси
(Пісня. Vузика Станiслави Лясоти)

Ці квіти слабкі і тендітні,
Як діти беззахисно милі,
Що грають на сонці в лугах,
Печалями в травах похилих
Горять у пісенних словах.
Я мрію, любове, я мрію
Від цвіту не жду самоти
Я мрію, єдина, і вірю,
Що мрієш про мене і ти.

Приспів:
Кохання – це наша планета,
Що вічним прибуде життям.
Про літо у віршах поета
Ці квіти співатимуть нам.

Я тут, подивись, доторкнися,
Прилинь на планету, коханий,
Де ніжності сила для нас
У квітах буяє духмяно
І щастям горить кожен час.
Я мрію, мій любий, я мрію,
Живу в сподіваннях святих.
Я мрію, єдиний, і вірю,
Що мрієш про мене і ти.

Приспів.

Я юним був…

(Пісня. Музика Станiслави Лясоти)
                         
 Я знавав пісень чудесних,
Літав, як птах, у вишині.
Дививсь на землю з-під небесся,
Про щастя мріяв в тишині.

Приспів:
Я юним був, як вільна повінь,
Манила доля в чисту даль.
А нині в світі модерновім,
Минулих літ до болю жаль.
Не ті пісні сьогодні в моді,
На древній матінці-землі.
А люди грішні та холодні
Сховали щастя у імлі.

Шукають очі нині й прісно
Палкого птаха в вишині.
А десь хлопчина, ніби в пісні,
У дивній мріє тишині.

Приспів.

Я юним був, як вільна повінь,
Манила доля в чисту даль.
А нині в світі  модерновім
Минулих літ мені не жаль...

Переклади Свiтлани Потери

Ти не щезай
(Пісня.  Музика Свiтлани Потери)

Оберегом твоїм
Стану,
Задля тебе скорю
Гори.
Поцілунком зцілю
Рани.
Відверну назавжди
Горе.
Приспів:
Ти не щезай, не пропадай, -
Почуй мене, почуй мене.
Візьми назад своє “прощай” , –
Прости мене, прости мене.

Два крила – долі дві,
Милий,
Не злечу я одна
Птицею.
Без любові нема
Миру,
І життя, ніби це,
Сниться нам.

Приспів.

Поміж  нас, любий мій,
Милі.
До кохання твого –
Кладка.
Повертайся скоріш,
Милий,
Щоб про зустріч лишить
Згадку.

Приспів.

Прости мене… Адже ти знаєш,
Що немає нічого неможливого,
Коли ми разом, коли ти –поруч.
О, не щезай!..


Два струмки  на щоках –
Плачу.
Проживем разом літ –
З двісті.
Я печаль утоплю  –
Значить:
Заспіваєм ще вдвох
Пісню.
Приспів.
 Прости мене, милий…

Переклад Надiї  Вегери-Предченко


Жіночі лики
(Пісня.  Музика Свiтлани Потери)

Знову я в Кременці, знову я вдома,
Голос з минулого пісню співа.
Серцю  тут любе  усе  і знайоме,
Річечка води дзвінкі розлива.

Ірва в безсмертя зі скелі ступила
Смертю  зневаживши ворога гніт.
Пісня про неї з віків долетіла,
Щоб понести цю легенду у світ.


Скелі Дівочі омиті сльозами,
Птахи тривожно над ними кричать.
І у тих птахах  літають над нами
Душі незайманих гордих  дівчат.

Серцю відкриті тут Вічності далі,
Сонце виблискує на куполах.
Віра і радість для нас ти, Почаїв,
Діво Маріє,  храни  нас від зла.


Край мій,  Господня земля незрівнянна,
Де пам’ятає цей подвиг народ.
Скільки було їх від Ірви до Анни,
Славних, оспіваних небом, жінок.

В тиші спинюсь, імена пригадаю
Всі,  а також і  матусю свою.
“Мамо, зустрілась ти, вірю і знаю,
З тими святими жінками в раю”.


Гори святі та у величі храми,
Стійкість жінок – це земель наших сіль.
Лики святі і між ними лик мами
В серці несу як любов  і як біль.

Серцю відкриті тут Вічності далі,
Сонце виблискує на куполах.
Віра і радість для нас ти, Почаїв,
Діво Маріє, храни нас від зла.

Переклад Влада Озимого

Перше побачення
(Пiсня. Переклад Влада Озимого, музика Станiслави Лясоти)

Весна мені долю пророчить бузком у віконному склі,
Пророчить закохані ночі у місячній грішній імлі.
Учора з тобою зустрілись – розтанула в щасті жура.
 Нам зорі вгорі шелестіли: “Кохайтесь, настала пора”.

Приспів:  
Весною, весною, весною чарівні і ночі і дні,
А може цю зустріч весною побачиш і ти уві сні.
Весною, весною, весною чарівні і ночі і дні,
А може кохання весною бузком усміхнеться мені.

То перша несмілива стріча, цілунок і місячний сміх
І погляд зігрітий у вічі, весною любитись не гріх.
Збулося пророче чекання, збулись давні мрії мої,
Яке ж ти солодке, кохання , у місячній грішній імлі.
Приспів.

Переклад Віктора Крамаренка

Річенька
(Пiсня. Музика Станіслави Лясоти)
   
 Кохана дівчина, як тиха ніченька,
 Квітуча гілочка, глибока річенька.
 До неї місяця доріжка тягнеться,
 На тій доріженьці тепер зостанешся.

Приспів:
Вона – як писанка,
Вона – як стрічечка,
Кохана дівчина – солодка річечка.
Води напитися, любові чистої,
Іди під місяцем, неси намисто їй.

Вода гойдається і радість світиться,
Любов прощається, щоб знов зустрітися.
Ти по доріженьці, що в небо тягнеться,
Підеш до річеньки і там зостанешся.

Приспів.