Александр Матвеев:

У меня , конечно, нет такого богатого журналистского опыта как у Александра Васильевича БАЛАБКО, но иногда я пишу статьи и заметки на интересующие меня темы. Одна из таких моих работ была опубликована в Киеве в газете «Украинское слово» в переводе Александра Балабко и называлась она «В добро я верю - как в любовь». На русском языке статья нигде не публиковалась, поэтому я и решил показать её на своём сайте в переводе на украинский.

В ДОБРО Я ВІРЮ - ЯК В ЛЮБОВ

    На моєму довгому життєвому шляху зустрічалися різні люди. Було всяке: і добре, і погане. У молодості були мої друзі-моряки, справжні професіонали, готові прийти на порятунок товаришеві, не замислюючись ні на секунду. Зустрічалися і негідники, але їх було мало, і вони якось швидко відскакували від мене і розчинялися в туманному серпанку минулих днів, не залишаючи сліду в душі. Але коли людей підпускати до себе дуже близько, а вони тебе зраджують, то це дуже боляче…  Таке не забувається, залишаючись десь там, у підсвідомості, і часом, випливаючи з небуття, турбує серце і думки ночами…

    Після багатьох років служіння в торговельному флоті, я раптом виявив у себе хист до письменництва, - став писати вірші. Хвиля поезії заполонила мене і понесла на своєму гребені в море житейське, брутальне і жорстоке. Адже це були нестерпні 90-ті роки, коли прийшла в наше життя неприборкана свобода, яку так довго чекали, а з нею прийшли і різні пороки, заполонили суспільство. Але поезія давала можливість відсторонитися від зворотного боку цього нового світу. З часом мої стосунки з ним  налагодилися, - видав кілька поетичних збірок, на мої вірші почали писати пісні відомі композитори, познайомився і подружився з чудовими співаками. Я став жити в Москві, й у мене з'явилися нові друзі в літературному середовищі, - ніби споріднені з моїми товаришами-морякам. А море і морська життя залишилися і в серці моєму, і в думках моїх навіки.

… О, море! Будь в серцi як пiсня велична,
Вiдвертiстю будь i в журбi, i в печалi!
Злiтаю, як птиця, у небо правiчне,
Та знову я бачу себе на причалi.

    Проживши більшу частину життя на Далекому Сході, я відчував завжди непереборний потяг до моєї України, особливо до мого маленького села Долоччя, що в Хмельницькій області, де народився, вчився в школі і звідки поїхав «вчитися на моряка».

Слово є заповiтне Долоччя,
У нiм душі неприхованій трепiт.
Це - дитинства щасливий куточок,
Журавлiв вiдлiтаючий клекiт.

    Я ніколи не забував свою малу батьківщину, іноді відвідуючи село під час відпусток. Часом траплялися важкі життєві ситуації, були шторми і небезпеки, супутники морської романтики, і в такі хвилини я рятувався тим, що згадував своє село Долоччя. Згадував дідуся (“Он дiдусь, що іде по стежинi”); згадував як «молода усмiхається мама»; згадував бабусю Марту, своїх односельців…

    Одного разу, коли мій теплохід ледь-ледь просувався серед льодів Охотського моря, перебуваючи на капітанському містку другу добу без сну, я раптом відчув запах полину. І нахлинуло:
 
Полин миліш душі моїй
За всі квітки, разом узяті.
Вітчизни запах в нім щемкий
І почуття гіркої втрати.
 
    І перед очима встало село, розташоване серед мальовничої долини, тепла літня ніч і тиша, що переривалася піснею цвіркунів. Під час останнього приїзду я лежав на спині за селом серед трав і дивився в зоряне небо, дивувався блискавицям, що спалахували в його західній частині.
 
Так безтурботно і знайомо
Цвіркочуть цвіркуні-герої.
Привіт, мій краю! Знов я вдома,
На березі ріки нічної.
 
Іноді, коли не спалося ночами, я подумки перебирав у пам'яті імена односельців, починаючи з крайньої хати біля шосе. І часто мої спогади перетворювалися на вірші, а потім – на пісні.

Деякі пісні я готовий сам безупину слухати, як ніби це не мої слова, а хтось інший, а не я, розповідає мені історії мого дитинства, що викликають сльози на очах:

Мама вранці піч розтопить,
хату виповнить тепло.
Перламутром затріпоче
в шибці вкрите льодом скло.
Я подмухаю – й відтане
серед льоду озерце.
Край воріт побачу сани,
добре дідове лице.

…Це я, хлопчик років шести, у білій полотняній сорочечці до п'ят, зіскакую з печі і по холодній глиняній підлозі підбігаю до вікна.  Остерігаючись бабусі, квапливо хукаю на льодяні нарости на віконному склі, щоб через нього побачити у дворі дідуся, який прийшов із лісу. А раптом він мені приніс гостинець від зайчика? І дідусь завжди щось приносив: чи то жменьку лісових горіхів, чи змерзлі кислиці - дикі яблучка, які здавалися мені такими соковитими і солодкими. Царство небесне тобі, дідусю! Я тієї зими закінчив Одеське морехідне училище, і приїхав у село перед тим, як відправитися по розподілу працювати штурманом на далекий Сахалін.  Холодного січневого дня ховали дідуся, і не забути мені в нього «на віях нетанучий іній».

Через роки я став приїжджати у Долоччя все частіше й частіше. Не так давно мати пішла за межу, і багатьох односельців уже немає на цьому світі. А з часом тяжіння до минулого стає все сильнішим і сильнішим. Ми з братом Володимиром вирішили вчинити так, щоб наші діти й онуки хотіли приїжджати в село, де жили їхні предки. З дороги-шосе, що проходить повз Долоччя, нині видно золотистий хрест над куполом білої церковки з синім куполом. Як моя бабуся мріяла, щоби в нашому селі була церква! І, напевно, там, на небесах, вона радіє тому, що її мрії збулися. Тягнуться люди до цієї церковиці у свята. І хтозна, - може, з цього храму почне відроджуватися моє українське село, моя мала батьківщина, і я, ще за життя, побачу інше Долоччя, веселе, сповнене дитячими голосами і новими надіями? А поки яке це щастя - бачити обличчя своїх односельців, які повторюють молитву слідом за отцем Богданом, молодим священиком, який приїжджає із сусіднього села Кунів і з радістю править службу.

Я бачу лиця, серцю милі.
Храм Божий край села воскрес -
Летить у небо птахом білим...
Тих дзвонів клекіт - в унісон,
Іконостас і блиск ікон, -
Мені в Москві - як сон щасливий.
 
Ми з братом Володимиром відновили батьківський будинок, і також, хтозна, - може, хтось із наших молодих нащадків колись повернеться у село і залишиться там назавжди. Краса ж яка в наших місцях! Тече річка мого дитинства Вілія, а вздовж неї біжить тракт, прокладений ще за царя, а потім перетворений на асфальтову дорогу, а між ними тягнуться, від дороги до річки, білі хатки села Долоччя.

Українських сіл прикмета -
Білі хаточки у ряд ...
У білій білості планета,
Сяйва білого парад.
           
Але ота біла білість, доброта, благородство панують на планеті не завжди і не скрізь. Побутує розхоже прислів’я: «не роби добра, не отримаєш і зла». І що тепер? Якщо тебе обдурили, то живи насторожі і побоюйся, що десь за рогом причаївся шахрай. Ні, так не можна! Жити треба з відкритим світу і людям серцем. Але треба пам'ятати, що, якщо робиш добро, то комусь, це, можливо, не подобається. Пам'ятай, що є на світі чорна заздрість, є жадібність людей дрібних і користолюбних, є підлість і зрада. Пам'ятай, що поруч крутиться диявол і його слуги, і вони не проминуть спробувати тебе відвернути від добра. А якщо їм це не вдасться, то намагатимуться спотворити твої дії наклепами, плітками. Так було завжди. Античний трагік Есхіл, попереджаючи, що за непристойні вчинки доведеться відповісти ще в земному житті, сказав: «що посіяв, те й пожав, потерпів, що вчинив – і не більше”. А сучасний поет повторив: «кого спіткав зради урок, наздожене невідворотний рок». Але диявол не дрімає і продовжує розбещувати людей слабких серцем і духом. І, на жаль, йому це вдається.

Чому в сучасному світі стало так багато зла, чому людину охопив дух користолюбства, чому чорні душею люди однією рукою хрестяться, а іншою ніж точать, щоб встромити в спину ближньому? Я багато про це думаю, але не знаходжу однієї-єдиної правильної відповіді на це одвічне питання. Чи не знаходжу тому, що її немає? Кожна людина йде своїм шляхом до віри. А в тих, хто здатний до підлоти і зради, який у них шлях? У кожного - також свій, і зазвичай негідники та зрадники себе такими не вважають, завжди знаходять пояснення своїм непорядним вчинків. Починають з дрібниць: у дитинстві схитрував у грі з однолітками, наскаржився вчителю на товариша. Далі - більше: замучив кішку до смерті і т. ін. Сходять з рук підлоти, і, дивись, доходить негідник до самого краю безодні, за нашої неуважності, а іноді - й за потурання…

Признатися, починаючи писати цей нарис, я переслідував мету вивести на чисту воду двох негідників, які наживалися на моїх добрих справах. Літній чоловік, назвемо його Володимиром Яковичем,  неодноразово одружений, і доволі молода жінка, подруга його. Парочка виявилася шахраями і дуже вправно втерлася мене в довіру, - присвоїли гроші, які можна було спрямувати на благі справи. Було прикро, що я довіряв цим людям беззастережно, а у відповідь отримав те, що отримав. Я намагався і так, і сяк підійти у цій своїй оповіді до цих “героїв”, можливо, назвавши їхні справжні імена та прізвища, розповісти про непорядні справи цієї парочки… Але ні, не піднялася у мене рука викривати їх! Хіба я сам не винен у тому, що сталося? Хіба не бачив, що спритна молода жіночка забирає із сім'ї чоловіка і батька? Хіба не бачив, що цей чоловік нечесний у ставленні до своїх партнерів по бізнесу? Хіба я не бував у нього вдома і не зустрічався з його дружиною і дочкою, а після цього приймав його у себе вдома з коханкою? Чому я довіряв йому? Чому? Але як було не довіряти художнику і бандуристці, людям таких благородних професій! А з іншого боку, - хіба той, хто зраджує сім'ю, не зрадить своїх друзів? Зрадить, обов'язково зрадить! Так і сталося! Нехай він живе зі своєю зрадою! А я повинен покаятися за те, що хоч і не безпосередньо, але  заохочував його зради. Думаю, що, прочитавши цей нарис, він, можливо, щось зрозуміє. А може і не зрозуміє, і вчергове виправдається, як це було з ним уже не раз. І вкотре звинуватить мене. Хтозна, - дійшов він до краю безодні чи ні? І чи зможе він відступити від неї? А раптом зможе? Нехай у нього залишиться шанс переосмислити свої вчинки. А молодій жінці хочеться нагадати іншу мудру приказку: «на чужому нещасті своє щастя не побудуєш» і побажати знайти своє, справжнє щастя...

А я залишаюся з вірою і надією в добро і в справжніх друзів! А інакше як жити далі?

Укотре вже я помиляюсь:
знов обдурив мене підляк, -
на місці рівнім спотикаюсь,
iду, - а йти о важко як!
Мороз і вітер крають щоки,
немовби ті ножі... Мені
терпіти доки ще уроки
обману, підлості, брехні?
Проте не можу я - без віри,
добро без віри погублю.
Мене не вабить колір сірий,
живі я кольори люблю.
І хай укотре помиляюсь,
обличчя хай розбите в кров, -
ніколи друзів не зрікаюсь,
в добро я вірю - як в любов.

І залишаюся я не один, а з моїми чудовими українськими і російськими друзями: поетами, письменниками, композиторами, артистами, які виконують пісні на мої слова і на слова моїх побратимів, українських поетів. Мені не забути поїздку з Москви до Києва і в Долоччя з народним артистом Росії, славетним диктором Центрального телебачення Віктором Івановичем Балашовим. Як він читав зі ціни вірші про кохання, про дружбу, про морську романтику! Як його зустрічали мої земляки-селяни! Радо приймали його і в Будинку вчителя в Києві, коли артист вітав зі сцени публіку своїм оксамитовим баритоном і також читав вірші, розповідав історії зі свого довгого життя. Такі зустрічі, зрозуміло, дорогого варті. А з якою любов'ю Віктор Іванович говорив про українську пісню, на якій він добре знався, бо свого часу часто відвідував Україну й представляв зі сцени відомих українських та російських виконавців… Я пишаюся тим, що після повернення на батьківщину доля послала мені на зміну морського братерства юності творчу родину, серед якої Галина Менжерес, Владлен Ковтун, Павло Дворський, Світлана Мирвода, Олександр Балабко, Ірина Персанова, Олег Дзюба, Лариса Петрова, Наталка Поклад, Ольга Дубовик, Любов Лавриненко, Віра Кульова, Станіслава Лясота і багато інших. Я радий, що мої чудові земляки мають можливість іноді бачити і чути пісні чудових українських артистів на сцені клубу в селі Кунів. Мені ніколи не забути захват і радість людей у залі, коли Павло Дворський виконував пісню про Україну. У моєму серці живуть спогади про поїздки на Хмельниччину і очікування нових зустрічей з моїми земляками і друзями.

Привітно верба гілочками махає
І вишні назустріч біжать в білих сукнях.
По-іншому все тут і все, як раніше,
Я чую слова дорогі і нечутні,
Що бажаний син я, хоча і син блудний, –
В морях мені завжди цих слів бракувало.
Додому вертаюсь, душею вертаюсь.
Як треба багато мені – і як мало!
 
Олександр Матвєєв, поет
Київ-Долоччя-Москва,  2014
(переклад Олександра Балабка)