Зліва направо: Олександр Балабко, Олександр Матвєєв

 
    Кілька років тому майже всі причетні до творення цієї збірки, – від самого Олександра Матвєєва до поетів-перекладачів і виконавців пісень, –  зустрілися у Кременці, в будинку творчості “Потік Ірва”, заснованому відомим українським поетом-бардом і культурологом Олександром Смиком. Окрім гостинного господаря і його чарівної дружини мистецький десант із Києва та інших міст України вітали керівники міста, а також легендарний український виконавець Василь Жданкін з донькою Анастасією. Цей вечір був воістину іменинами душі для кожного з нас, адже виконавці були водночас глядачами і навпаки. Тут звучали вміщені в цій збірці переклади поезій Олександра Матвєєва українською, а він у свою чергу представив звучання творів своїх українських друзів російською…Поряд з чарівливими бардівськими  витворами Смика і Жданкіна у сповненому неповторної аури будинку, де побували мало не всі знані виконавці України, лунав “Ліловий негр” Олександра Вертинського українською, а твір нашої естрадної класики “Стожари” Павла Дворського – російською у виконанні самого видатного співака. Звучали тут пісні й італійською, польською, оперні арії, а наші народні та заслужені артисти імпровізували на різних інструментах – від фортепіано до гітари і бандури. Той вечір був початком багатьох спільних проектів, які згодом втілилися в життя.


   Багато хто тоді нарікав, що не було там відеокамери, аби зафіксувати неповторне дійство. Та пропонована збірка віршів Олександра Матвєєва і привітання йому від друзів стане спогадом про оте мистецьке багатоголосся на малій батьківщині поета, у Долоччі, Куневі, також сусідніх Кременці й Острозі. Більше того, –-з роками до й без того розмаїтої палітри Матвіївської поезії додалися нові твори, що їх встигли перекласти друзі й навіть покласти на музику, – приміром, про Кременець, де “Ірва в безсмертя зі скелі ступила”, де “скелі Дівочі омиті сльозами”; про стародавній Острог, де “бджоли в лютому літають, торкаючись крильми небес”…Та найбільше у цій книжці освідчень невеличкому сільцю Долоччю, де поет з’явився на світ і де його стараннями здійнявся у небо світлий храм пророка Луки. Сюди він знову і знову повертається і особисто, і подумки, –  “як в ромашковий купіль пахкий, як в сон серед ночі…”.


     Найбільше випало попрацювати над перекладами знаній в Україні та за її межами поетесі Наталці Поклад, яка тієї незабутньої подорожі ближче познайомилася з Матвєєвим і його творами, що припали їй до душі. Вони стали суголосними тематиці й настрою поезії самої пані Наталі, яка з незмінним успіхом продовжує радувати читацьку аудиторію (від дорослих до дітей) новими творами, отримуючи престижні літературні відзнаки. У її доробку вже були переклади з російської і польської. А переплавлена у її душі поезія Олександра Матвєєва часом сягає рівня сучасних наших класиків Василя Симоненка, Миколи Вінграновського і Ліни Костенко з їхніми несподіваними образами, із баченням у звичайному, ніби приземленому,  побутовому неймовірно красивий і тремтливий поетичний світ. Тож і полонить нас “українських сіл прикмета” – “білі хаточки у ряд”, “біла білість” яких “рве тенета”, бо “торжествує дух весни”. Але водночас читач і сумує разом з авторами, бо в цих милих серцю хатках “притихла старість, запечалилось село, вицвіли від літ ікони, порожнечі пах гіркий…”. Світлою радістю і водночас сумом постають найрідніші для поета на цій планеті люди, – добра мама, яка “вранці піч розтопить, хату виповнить тепло”; дідусь, який змайстрував на березі годівницю для синичок; бабуся, що “в ситцевій хустині до церкви вранці поспіша”… А затим цей світ патріархального села змінюють вишукано-салонні вірші то із освідченням прекрасній степовичці, на манливий клич любові і крові якої ліричний герой готовий летіти на прудкій кобилиці; то із збентеженням від сліду помади на серветці, що “наче рана кровоточить”…


    Під час підготовки цієї книжки до друку, занурившись у багатоголосся перекладів різних авторів  (Лариси Петрової, яка має особливий стосунок до поезії Матвєєва, –  свого часу вийшла ціла збірка її перекладів “Повернення”; Влада Озимого, Світлани Потери та інших), я дивувався тим, яким же різним постає тут поет Матвєєв. Якби доскіпливий літературознавець узявся навмання визначати хто автор того чи іншого вірша, то навряд чи в нього б це вийшло. Тут і ліричні вірші, і балади, і байки, і притчі, а про пісенний жанр – окрема мова. Цілу низку поезій визначено як “пісня” навіть із іменами композиторів. Це означає, що покладені на музику твори вже звучать, або стануть прем’єрними під час презентації цієї книжки у різних аудиторіях. До того ж пісенні тексти представлено різного змісту й тональності. Від ліричних про кохання, “географічних”,  пейзажних, жартівливих до написаних у народному стилі, як от перекладені незабутнім Віктором Крамаренком.


     Недарма кажуть, що аби глибше пізнати батьківщину, треба на певний час від неї віддалитися. Так було і з Матвєєвим: до поїздки в Одесу, де навчався на моряка, власне, не знав російської, але з роками вже на Далекому Сході  оволодів нею настільки, що став знаним поетом, виявив себе у пісенному жанрі, в прозі. І це, як сам не раз зізнавався, завдяки притягальній силі батьківщини, її добрих людей, її мальовничих пейзажів. Сама вона надихала, наснажувала, зігрівала у далеких світах:

Там в далеких заморських краях
Тільки й мріяв про цвіт на полях.
І витьохкував пісню свою
Соловейко мені у гаю.

    Перекладений вірш чи проза, – то вже, згодьтеся, новий твір, хоча й написаний з уваги на тематику, образний ряд і ритмомелодику оригіналу. Але часто не лише читачі, а й фахівці порівнюють, що краще – оригінал чи переклад? Однак це марна справа, адже кожен твір слід розглядати у контексті літературної традиції певної національної культури. Ось недавно також з цього приводу у соціальних мережах відбулася дискусія у дні 50-річчя пам’яті Анни Ахматової (Горенко), яка блискуче переклала низку поезій Івана Франка. Хтось казав, що “Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько – колюче терня? Чом твої устонька –  тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва?”, все ж, звучить шляхетніше, аніж “Стройная девушка, меньше орешка, Что ж в твоем сердце злая насмешка? Что ж твои губы  –  словно молитва, Что ж твои речи –  острая бритва?”. А йому відповідали: “А ви порівняйте ось цей переклад, – тут Ахматова безумовно бере гору”:
 
Я понесу тебе в душі на дні,
Облиту чаром свіжості й любови,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні...
 
 
Тебя я в душу заключу мою,
За свежесть обаянья благодарный;
Твою красу я в песни перелью,
Огонь очей – в напев мой светозарный,
Кораллы уст –  в гармонии струю.

    І, напевно, такі безплідні дискусії могли б виникати, якби ми в цій збірці подали поряд з перекладами оригінальні вірші. До слова, материнське коріння  Анни Ахматової (Горенко), як і батьківщина Олександра Матвєєва – теж саме Поділля, Хмельниччина, навіть райони майже поряд – Деражнянський й Ізяславський. Та й Матвєєв має чималий перекладацький досвід, – не лише з української, а й болгарської, а його переклади з англійської великого Вільяма Блейка в Росії вважають найкращими з поміж усіх попередніх. Буду відвертим, – його переклад одного мого вірша вразив неймовірно, адже якби перекладав сам, то, впевнений, використав би зовсім інші відповідники оригіналу, інші слова і образи.  А втаємничений поет і перекладач Олександр Матвєєв, готуючи цю книжку, вдався до незвичного літературного експерименту: подав українським колегам для перекладу одні й ті самі вірші. Вірніше, – вони самі їх обрали із низки запропонованих. Тож лише уважний читач цієї збірки здатен доторкнутися до таїн мистецтва перекладу, упізнавши в різних перекладачів один і той самий вірш. І коли він порівняє те, що вийшло, зрозуміє,  що кожен поет має свою архітектоніку образного мислення, свій лексичний арсенал, своє осягнення прочитаного в оригіналі… Я хотів було назвати низку прикладів цих різнопрочитань, але хай це буде одним із завдань для читачів, особливою “родзинкою”  книжки. А їх у ній, повірте, немало…
 
Олександр Балабко.